Він — уродженець самого центру держави, її серцевини. Він — малюк у царстві фізично витривалих. Він — технік у період розквіту «старанних» дуболомів. Він — художник в епоху, де переважають ремісники. Він — елегантна прудконога газель, змушена невпинно маневрувати між зубами-шипами безжальних хижаків-оборонців. Він — іще зовсім юнак у надзвичайно жорсткому світі дорослих. Він — Євген Коноплянка, найкращий футболіст України 2010 року, головна надія вітчизняної збірної на прийдешньому чемпіонаті Європи.

— Євгене, ви — четвертий гравець «Дніпра», котрий зумів перемогти в нашому опитуванні. А воно, на хвильку, одне з найстаріших в Європі, бо проводиться з 1960 року! Що відчуваєте, ставши останньою наразі намистинкою у вервечці, започаткованій великим Юрієм Войновим?

— Щойно я почув цю новину, мене переповнило щастя. Згодом, коли дізнався, що у вашого конкурсу п’ятдесятирічна історія, а я став лише четвертим дніпрянином, удостоєним честі перемогти в ньому, радісні відчуття посилилися. Ну що тут скажеш — було море емоцій, які на перших порах доволі складно було вгамувати. Тепер уже заспокоївся і готовий й надалі доводити, що гідний визнання…

— Напередодні до вас неможливо було додзвонитися — «тітонька у телефоні» повсякчас казала: «Дзвінки на цей номер заблоковано оператором». Я так розумію, десь відпочивали. Де, як, скільки і з ким?

— У принципі, відповідь моя буде доволі банальною: вісім днів відпочивав із дівчиною й друзями в Об’єднаних Арабських Еміратах.

— О, Євгене, нині слово «банально» треба вживати тоді, коли хтось летить, приміром, у Єгипет — віднедавна наші співвітчизники їздять туди, мов на роботу!.. Ну, то таке. Давайте про родичів. Вам пощастило народитися у спортивній сім’ї, що значно полегшило входження у футбол. Хочеться почути про це детальніше.

— Мій батько колись був пов'язаний зі спортом, і саме йому більшою мірою завдячую тому, що я — професійний футболіст. Це він у дитинстві змушував мене вранці вставати з ліжка й їхати на тренування, підказував, як чинити в тій чи іншій ситуації, незмінно підтримував і наставляв…

— Роль першого серйозного університету зіграли для вас ДЮСШ кіровоградського «Олімпіка» і дебют у дитячих змаганнях районного й обласного рівня. А разом із цим прийшли дебютні футбольні розчарування, неприємні несподіванки, зокрема: тренери команд-суперниць, які гучно матюкаються; дивні «однолітки», у котрих значно старший вигляд; ігрові поля, що, радше, схожі на городи покинутих колгоспів. Траплялося таке?

— Щодо перших двох пунктів не повідомлю нічого: я просто не звертав на таке увагу. А от про третій можу розповісти дуже багато — у мене в цьому плані досвід дай, Боже: не повірите, але часто нам доводилося грати на асфальті, і я не перебільшую й не узагальнюю! Ми раділи вже тоді, коли бігали на звичайній голій землі без трави. Проте я усвідомлюю, що це час був такий, через подібне пройшли практично всі, хто нині виступає в клубах прем’єр-ліги. Сприймаю це як «стройбат» — не вбиває, зате робить сильнішим.

— Рідний Кіровоград, порівняно з Дніпропетровськом, видавався великим селом?

— Десь так. Утім, у цьому були й інші моменти: туга за домівкою, батьками, друзями. Перші дні в місті-мільйонері пройшли дуже тужливо. Виникали думки про втечу. Та потім звик.

— Мабуть, важко доводилося в боротьбі з раніше не знаними спокусами, як-от гроші, свобода (від неухильного контролю тата й мами), дівчата…

— Нічого подібного! Грошей нам давали вкрай мало — за такі не розгуляєшся. З рідними я не припиняв спілкуватися — а телефон навіщо? Взагалі, всі мої устремління пов’язані були з футболом і лише з ним.

— Чесно кажучи, впродовж 2009 р., коли вас почали підпускати до основного складу дніпрян, особливої віри в народження «супернови» не було — скільки подібних талантів останнім часом у нас спалахувало й вельми швидко затухало… Що, «терпіння плюс труд — усе перетруть»?

— Так, народне прислів’я не бреше. Скажу, що особливо нелегко було при Протасові: я відчував себе готовим грати, а мене натомість випускали на 10-15 хвилин. Хіба можна щось показати за такий невеликий проміжок часу?

— А чому Олег Валерійович не довіряв вам?

— Думаю, що відповідь очевидна: мій вік. Надто юним і неготовим до випробувань був я тоді. Попервах, якщо пам’ятаєте, мене й Безсонов не надто часто вписував у стартовий протокол… Хоча я розумію: Володимир Васильович очікував, поки дійду «до кондиції».

— І все ж таки не зрозуміло: через які причини в «Дніпрі» вам і досі не знайшли постійного амплуа? Чому 10-й номер Коноплянка за порівняно короткий строк діяв у півзахисті і праворуч, і ліворуч, і як форвард?

— Цілком довіряю тренеру. Особисто я найкраще почуваюся на лівому крилі півоборони. Одначе на той момент, коли мене стали підпускати до основи, це місце застовпив за собою Феррейра, який є дуже класним гравцем, відтак Безсонов перевів мене на протилежний фланг. Згодом аргентинець травмувався, й мене повернули на «автентичну» позицію. А де діятиму наступного року — не відаю. Хай наставник зважує й вирішує.

— Часом, не говорили з ним про це?

— Та ні, у нас таке не прийнято.

— Якось довелося почути від одного з уболівальників «Дніпра»: мовляв, у вашій команді є три «мастодонти», які тягнуть на себе лідерську ковдру і в тренувальному процесі, і в ігровому. Маючи на увазі Русола, Назаренка та Калиниченка, мій співрозмовник зазначив таке: вони — кумири, але надто вже в клубі зважають на їхню думку. Прокоментуйте, будьте ласкаві.

— Справді, високий авторитет цих людей я помітив уже з першого тренування. Більше того, на початку мого перебування в Дніпропетровську мені треба було докладати зусиль, аби повсякчас не тримати рота відкритим — од захоплення, що займаюся з майстрами! Сьогодні такого «самокритичного» ставлення в мене немає, відчуваю себе важливою ланкою загальнокомандного вузла. І ні перед ким не пасую.

— А відомо вам, що нині в Інтернеті можна прочитати багато чуток про можливе прощання з командою Калиниченка? Останнім часом він при Рамосі не потрапляв у склад, тож чи не псує мікроклімат у колективі той факт, що запасний гравець отримує зарплатню, скажімо, вдвічі більшу, ніж основний футболіст? (Адже відомо, що в Максима вона чимала, про що сказав і гендир клубу Андрій Стеценко: «Зарплату Калиниченка в Україні мало хто потягне»).

— Чесно кажучи, мені про це нічого не відомо. Після того, як завершився чемпіонат, я спробував якомога краще відпочити, відсторонитися від футболу. До слова, зі своїми партнерами контактую тільки через Інтернет. І то, коли заходжу туди раз на три дні.

— То це вас так нудить од прекрасної гри? А як же безмежна любов до смугастого шкіряного м’яча, чуйні одноклубники, справжня чоловіча дружба, спілкування…

— Ну-ну: ось буквально дев’ятого січня виходимо з відпустки, згодом їдемо на збори, то там ми так наспілкуємося й набудемося разом, що мало нікому не видасться!

— Цього року ви були справжнім лідером «Дніпра» (завдяки чому й отримали нагороду від «УФ»). Інколи тренери призначають капітаном не ветерана, а ігрового ватажка. Чи відмовилися би приміряти пов’язку, якби запропонували?

— (Довго сміється). У народі в таких випадках кажуть: «Шо нє — то нє»! Ніколи — ні в дитячому футболі, ні на серйознішому рівні — не був капітаном і не прагнув цього. Підозрюю, що таке бажання в мене з’явиться десь так років у 35.

— Отримавши зірковий статус, вам навряд чи вдасться оминути жорстку критику з боку фахівців, уболівальників та журналістів. Чи маєте проти цього імунітет?

— Знаєте, ще в дитинстві я пройшов необхідну «артпідготовку» з цього питання, тому нині готовий до окремих, у т.ч. неприємних, факторів, які супроводжують популярність. Багато чого розумію, усвідомлюю, і тому не боюся. Є в мене імунітет, є…

— Дитячо-юнацький рівень, дубль команди прем’єр-ліги, основа молодіжної збірної, виклик до лав національної і місце в старті там… Вимальовується дуже послідовний ланцюжок, де, можливо, наступним витком стане перехід у один із чемпіонатів європейської «топ-п’ятірки»? Якось ви зауважили, що легко пристосовуєтеся до нових умов. Отож інша країна й, відповідно, її першість, — хіба не в цьому контексті?

— Справді: до цього моменту я почав готувати себе змалку. Тут і батько допомагав, і у самого, повторюся, голова на плечах не для прикраси. Тому приховувати не збираюся: колись планую покинути Україну й по-справжньому відбутися в одному з великих чемпіонатів — без особливої різниці, в якому.

— А яким чином готуєтеся? Припустімо, воротар київського «Динамо» Олександр Шовковський свого часу активно опановував англійську мову, знання котрої мало стати йому в нагоді при потенційному переїзді за кордон.

— Тут якраз у мене наявні проблеми: я — людина дещо ледача, інколи потребую певного часу, аби змусити себе щось зробити. Усвідомлюю, що іноземні мови необхідно вивчати, проте наразі до цього ще не дійшли руки.

— Іще про зміну обстановки. Де плануєте відпочивати впродовж Новорічних і Різдвяних свят?

— Поки що це питання перебуває в підвішеному стані. Все залежить од погоди — цього року таке коїться, що треба бути готовим до будь-яких несподіванок. Припустімо, придбаю я квиток на такий-то курорт, а раптом щось трапиться — завірюха, повінь, шторм — і що тоді?

— Ого, як усе песимістично! Тобто можливим є варіант залишитися в холодному й промерзлому Дніпропетровську?

— Радше, в якомусь іншому куточку України.

— Рекомендую рідні Карпати: гори, ліси, сніг, специфічна страва (зокрема, кнедлики й гурка), нетверезі хлопці з трембітами тощо.

— Подумаю, подумаю.

— Стосовно теми трембіт: в анкеті на одному із сайтів повідомляється, що ви можете слухати будь-що, крім року. Прикро таке читати…

— …зачекайте хвильку — це де таке написано?

— У досьє на офіційній веб-сторінці відомого дніпропетровського ресурсу.

— Дивно. То, мабуть, мене питали ще тоді, коли я покинув Кіровоград, тобто в 16-річному віці. Ось воно відтоді й «висить» там… Насправді ж сприймаю всі стилі — під настрій. Утім, мушу зауважити, що надаю перевагу спокійним врівноваженим речам. Розслаблюючий ефект — це те, чого очікую, запускаючи аудіо файли на комп’ютері.

— Хочете, дам пораду, як полюбити хорошу, гітарну музику? Рекомендую власний варіант «курсу молодого бійця»: ознайомтеся з найлегшими зразками такого поняття, як пост-рок, — колективами на кшталт «Mogwai», «God is the Astronaut» чи «Maybeshewill». Думаю, оціните.

— Таких назв не довелося чути...

— Послухайте… Давайте наостанок повернімося до нашого референдуму. Його рекордсменом є Блохін, який опинявся на вершині аж 9 разів. Почесне друге місце у вашого колеги по національній збірній Шевченка — 6. Олег Володимирович свою першу нагороду отримав у 20-річному віці, Андрій Миколайович — у 21-річному. Вам нині — стільки ж…

— Не впевнений щодо побиття досягнення Блохіна — надто серйозний вигляд воно має, а от показник Шевченка — на нього можна замахнутися! Я вірю в себе.