Лівий захисник Валерій Соколенко став одним з надбань «Чорноморця» нинішньою зимою. Про те, як складалася його спортивна біографія 28-річний футболіст розповів прес-службі нашого клубу:
- Як то кажуть, я пішов по стопах батька, який свого часу теж був футболістом, правда, грав на любительському рівні. З ранніх років відвідував з татом його тренування. Організованим футболом почав займатися у чернігівській «Юності». Першим тренером був нині, на жаль, покійний Михайло Прокопович Чабайда. Він дуже трепетно ставився до нас, молодикам, і терпляче навчав азам футболу. Після закінчення спортшколи я потрапив в команду «Система-Борекс» з Бородянки, підписав свій перший професійний контракт на півтора року. Нам вдалося вирішити, поставлене президентом клубу завдання - вийти з другої ліги до першої. Після закінчення контракту перейшов в команду зі Славутича, що звалася «Борисфен-2». На жаль, через кілька місяців «Борисфен» зник з футбольної карти України, а я перебрався в «Енергетик» (Бурштин). З цим клубом, який тоді тренував працює зараз в «Чорноморці» Михайло Савка, теж вдалося підвищитися в класі і знову пограти в першому українському дивізіоні.
У 2006-му надійшла пропозиція спробувати свої сили в команді польської вищої ліги «Гірник» (Ленчна). Виступав там півтора сезони, але довелося покинути клуб після того, як його перевели в третій дивізіон за участь у корупційному скандалі, що розгорівся в Польщі задовго до моєї появи в «Гірники», ще на початку нового століття. Розгляд тривав кілька років. У результаті, було покарано близько трьох сотень людей, пов'язаних з футболом, а також ряд клубів. Я повернувся додому в Чернігів. Три місяці виступав за «Десну», а потім знову вирушив до Польщі. У «Полонії» з Битома спочатку довелося боротися за те, щоб залишитися у вищій лізі. З цим завданням ми впоралися, а в наступному сезоні піднялися на сьоме місце, що стало кращим досягненням «Полонії» за останні років п'ятдесят. За півроку до закінчення мого контракту надійшла пропозиція з Німеччини від «Енергі» (Котбус). У той момент клуб перебував у першій бундеслізі, і я, звичайно ж, відповів згодою. На жаль, але моїй новій команді не вдалося залишитися у вищому дивізіоні. Довелося грати у другій Бундеслізі.
- Чим запам'яталася життя в Німеччині?
- За півтора року, проведених у Німеччині, я багато чому навчився. Став по-іншому дивитися на життя, на ставлення до футболу, на тренувальний процес. Професійніше, чи що. А взагалі життя в Німеччині значно відрізняється від тієї, до якої ми звикли в Україні. У всьому найсуворіша дисципліна, вражаюча пунктуальність. Ніхто ніколи не запізнюється. При цьому абсолютний спокій, немає поспіху, розмірено живуть. Нам є чому повчитися у німців.
- Котбус - колишнє місто соціалістичної НДР. Ще помітні в ньому відмінності від міст Західної Німеччини?
- Як стверджували місцеві футболісти, Східна Німеччина досі відрізняється від решти території країни. По-моєму, західні німці, як і раніше дивляться на жителів того ж Котбуса, Дрездена або Магдебурга, декілька звисока. Для мене це було несподіваним і незрозумілим. Я, наприклад, в Україну в однаковій мірі шанобливо ставлюся до людей з різних регіонів країни.
- Тим не менш, треба розуміти, що в цілому Німеччина тобі сподобалася?
- Рівень життя в ФРН дуже високий, це тішило. Засмучувало інше, що не мав достатньої ігрової практики. Втім, досвід, нехай і близький до негативного, я придбав. А це важливо. На жаль, в «Енергі» у мене не все склалося, як хотілося. Цієї зими, за шість місяців до закінчення контракту, отримав запрошення в «Чорноморець» і з задоволенням погодився перейти в одеський клуб, перед яким стоять серйозні завдання.
- А чому не виходило регулярно виходити на поле у складі «Енергі»?
- Я підписував контракт при одному тренері, а коли команда «вилетіла» з бундесліги прийшов новий фахівець. У нього було інше бачення футболу, він проповідував інший стиль гри, залучив кілька «своїх» футболістів. Таке спортивне життя: сьогодні - граєш, завтра - ні. Але треба боротися і доводити свою спроможність завжди. Німеччина мене цьому добре навчила. Не можна сидіти, склавши руки, необхідно шукати помилки в собі і рухатися далі.
- Який рівень футболу в другому німецькому дивізіоні?
- Дуже високий. Ігри проходять на чудових стадіонах. Звичайно, запам'ятався мій перший матч у Німеччині. Хоч і вийшов на поле лише на 90-й хвилині, але перед домашньою аудиторією, та і зустріч завершилася нашою перемогою. Пам'ятним став і поєдинок з ФК «Франкфурт», коли мені пощастило забити один з м'ячів «Енергі», а ми виграли 3:0.
- Що найбільше запам'яталося про виступи в польському чемпіонаті?
- Перш за все, це фантастична підтримка вболівальників. Я такого «супорта» навіть у Німеччині не бачив. Коли виступав у «Полонії», то у вищій лізі грало ще шість команд з південного регіону, і буквально кожен третій поєдинок перетворювався в «дербі». Фанати після перемог у цих принципових суперечках були готові носити футболістів на руках, але якщо програли, то краще було не потрапляти їм на очі. На тренування добиралися обхідними шляхами, вийти в місто теж було соромно.
- Ти завжди грав на лівому краю оборони?
- У дитинстві був заднім захисником. Потім тренери визначили мене на лівий фланг. Лише в Бурштинському «Енергетику» грав справа, потрібно закрити цю позицію. Втім, для мене неважливо, де грати. Головне приносити користь команді. Звичайно, ліва нога у мене завжди була сильнішою, але я старався, щоб і права «не відставала».
- Як у побутовому плані жилося за кордоном?
- У Ленчна було зручно тим, що до українського кордону всього 70 кілометрів. Багато українців, росіян, мови схожі, майже однакові культури. Ніякого дискомфорту не відчував. Через два місяці вже легко спілкувався польською і з партнерами, і з тренером, і з уболівальниками. У «Полонії» теж жодних проблем не спостерігалося.
У Німеччині все було трохи по-іншому. Там люди більш закриті. Зосереджені на собі, на своїх сім'ях. Інші правила поведінки. Тому перші півроку довелося важкувато. Але людина до всього звикає. Підстроївся і я під манеру життя німців.
- А як твоя родина переносила це?
- Я одружився в травні минулого року. До цього нас з коханою поділяли відстані, але ми знаходили можливості для зустрічей. Важкий період нас тільки зблизив. Вже два роки живемо разом: спочатку в Польщі, потім у Німеччині. Зараз дружина потихеньку звикає до Одеси. Вона, як і я, розуміє, що «Чорноморець» - клуб рівня вищої ліги, з багатими традиціями. Так що поміняти Котбус на Одесу зовсім ненегоже. Дружина Одесу відразу прийняла з оптимізмом: море, свіже повітря, що сприяє здоровому способу життя.
- Доводилося перш бувати в Одесі?
- Пам'ятається ми з «Системою-Борекс» зустрічалися з «Чорноморцем-2». Причому матч проходив на Центральному стадіоні. Я тоді вперше у житті грав на такій величезній арені. Ми виграли 4:2. Так що спогади про Одесу у мене хороші (сміється).
- Цього стадіону вже немає, але скоро на його місці з'явиться сучасна не менш вражаюча арена ...
- Так, я чув, що цього року її планують відкрити. Думаю, ніхто не сумнівається, що «Чорноморець» вирішить поставлену задачу, повернеться в прем'єр-лігу і перший матч на новому стадіоні проведе в новій якості. На радість одеським уболівальникам. Зі свого боку постараюся докласти всіх зусиль для досягнення цього. Розраховую разом з «Чорноморцем» зіграти в українській прем'єр-лізі.
ФК "Чорноморець"
|
