Футбольне сходження основного кіпера «Олександрії» відбувалося вкрай повільно. Вихованець львівських «Карпат» не так давно безуспішно змінював один за одним друголігові клуби, після чого зрештою осів у тернопільській «Ниві». Потому нині 27-річний Юрій Паньків опинився в першоліговому дітищі Миколи Лавренка й уже в нинішньому сезоні незмінно захищав кольори дебютанта ПЛ. Як зізнався наш співрозмовник, якби в його житті не було «Олександрії», найімовірніше, свою ігрову кар’єру він уже б завершив…
«Звільнення Шарана дуже здивувало»
— Юрію, знаю, що після завершення ігрового року вам вдалося відпочити в теплих краях. Сомбреро, мохіто, пісок, прозора морська вода…
— Так-так (усміхається. — А.В.)! П’ять днів відпочивав із дружиною в Об’єднаних Арабських Еміратах — давно планували відпустку саме там. Утім, уже 26 грудня ступили на рідну українську землю.
— Через пізнє закінчення першої ліги у вас практично не було відпустки влітку, тож відпочивати довелося від круглого календарного робочого року. Чи вдалося максимально віддалити себе від футболу за оті п’ять днів?
— Справді, влітку в мене було всього кілька днів для відпочинку, які радше правильніше назвати просто вихідними. Тож витримати той стрімкий календарний поступ було непросто. Дуже хотілося відновити сили, передусім моральні, бо ж попереду на мене та на команду в цілому чекає копітка робота. А от чи вдалося віддалитися від футболу взагалі? Мабуть, так, однак без футбольних новин та роздумів «утекти» не вийшло…
— Отже, саме в Дубаях ви довідалися про звільнення Володимира Шарана?
— Інтернетом я користувався там повсякчас, тож чутки про звільнення нашого тренера знав. Як виявилося, згодом його таки звільнили… Ми відразу ж зв’язалися по телефону з Володимиром Шараном і душевно поспілкувалися. Зізнаюсь, усіх футболістів «Олександрії» ця новина щонайменше дуже здивувала (якщо не шокувала), адже наприкінці першої частини змагань про такий поворот подій узагалі не йшлося. Однак спільно з Богдановичем зробили висновок, що футбольне життя ні для кого на цьому не закінчується, а рішення президента вже не зміниш…
— Із партнерами обговорювали такі кардинальні зміни в клубі?
— Усі зійшлися на думці, що нашим завданням, як і раніше, є якісно виконувати свою роботу. Зрозуміло, що без переживань не обійшлося, адже ми чимало часу провели під орудою цього фахівця, поважали його, й наш колектив повсякчас вирізнявся єдністю гравців та тренерського штабу.
— Одним із перших, хто зумів поспілкуватися з вами після повернення на Батьківщину, став журналіст «УФ». Увага пишучої братії після дебюту в прем’єр-лізі вам не докучає?
— Ну що ви! Думаєте, я є таким бажаним об’єктом спілкування для журналістів (усміхається. — А.В.)? Не так уже й часто до мене звертаються з проханнями про інтерв’ю. Та й узагалі, спілкування з вашими колегами є невід’ємною частиною робочого процесу: і футбольного, і вашого, журналістського.
«Перехід в «Олександрію» — найвизначніша подія в моєму житті»
— Юрію, в ПЛ ви дебютували лише в 26 років. Чи вірили в те, що досягнете такого рівня, перебуваючи, скажімо, два з половиною роки тому в друголіговій тернопільській «Ниві»?
— Щодо «Ниви», то зазначу, що на той час у Тернополі зібралася дуже сильна команда під орудою прекрасного фахівця, Юрія Григоровича Коваля. Тож оцінюю ті два з половиною роки в команді позитивно і згадую їх із ностальгією.
Стосовно власних перспектив на той час… Знаєте, якби я не прагнув професіонального зросту, то, мабуть, і далі грав би десь у другій лізі… Та й то... Зізнаюсь, коли мені було 23-24 роки, надто яскравих перспектив перед собою не бачив, тож навіть задумувався: якщо вже після «Ниви» у мене не вийде досягти чогось глобального, то варто взагалі закінчувати футбольну кар’єру… Однак далі в моєму житті з’явилася «Олександрія»…
— Вважаєте перехід до ПФК найвизначнішим моментом у вашому житті?
— Безсумнівно. В мене тоді по-справжньому повірили, хоча й місце в складі довелося відвойовувати, а перші півроку я взагалі не потрапляв до «основи».
— До речі, хто ініціював ваш прихід до «Олександрії»?
— Юрій Коваль: спочатку ми працювали разом у Тернополі, а коли він очолив «Олександрію», запросив мене на оглядини, й після перших зборів у Туреччині відразу ж «підписав».
— Якось один із моїх співрозмовників, захисник «Іллічівця» Сергій Яворський розповідав про свій дебют на професіональному рівні в другій лізі. Він у 16-річному віці мав вийти на заміну й стояв уже біля четвертого арбітра, аж раптом біля нього у підкаті гравець зламав ногу іншому й Сергія на поле вже не випустили — йому стало відверто не по собі. Ваш дебют минув, сподіваюся, спокійніше?
— Господи… Ото так відкладений дебют! Мій, на щастя, відбувся спокійніше — у дублі «Карпат» у другій лізі. До слова, я також почав грати серед професіоналів у 16 років. А один із найпам’ятніших матчів у житті провів 2002-го в Одесі проти «Чорноморця». Мабуть, та гра — момент у власній кар’єрі, який закарбувався в пам’яті на все життя. Моя команда перебувала тоді внизу турнірної таблиці, у той час як одесити «шматували» всіх і врешті-решт повернулися за підсумками того сезону до вищої ліги. Ми програли матч з рахунком 0:2, однак той антураж та емоції, коли на трибунах стільки глядачів…
— Помітив, що впродовж своєї кар’єри ви змінювали команди з високою регулярністю й грали свого часу в половині клубів із заходу країни. Ментально та організаційно що вирізняє футбол в Україні саме в цьому регіоні?
— Характер! Тут, на Заході, грати складно всім і проти будь-якої команди, позаяк футболісти тут передусім «б’ються» на зеленому полі й віддаються грі повністю.
«Мені сняться «Карпати», а не «Барселона»
— Будучи вихованцем львівських «Карпат», чи живе у вас дитяча мрія будь-що зіграти за цей клуб за основну команду?
— Знаєте, це, мабуть, головна моя мрія й мета в житті!
— Отож, Юрію Паньківу сняться аж ніяк не «Барселона» та «Реал» — «Карпати»?
— Інакше, мабуть, і бути не може, адже ще хлопчиком я подавав м’ячі на львівському стадіоні, коли туди приїжджали Сергій Ребров, Андрій Шевченко, Олег Лужний… Та й у нашій команді грали такі майстри, як Сергій Ковалець, Володимир Шаран…
— Отже, свого часу останній цілком імовірно міг кричати до Юрія Паньківа «Швидше м’яча подавай, малий»?
— Може, й таке було (усміхається. — А.В.)! Але вже в Олександрії я йому цього не розповідав — жартів би не уник!
— Гаразд, а коли ви перебували в дублі львівського клубу, вам давали шанс проявитися в основному складі?
— На збори з командою я їздив років зо три, однак конкуренція на моїй позиції була вражаюча — Мацей Налєпа та Андрій Тлумак не залишили мені жодного шансу закріпитися в основному складі. Тож на клуб чи тренерів у мене немає жодних образ.
— У «Карпат» нині спостерігається футбольна криза. Чи переживаєте ви, окрім «Олександрії», ще й за провали клубу, який вас виховав?
— Звичайно, адже в цій команді в мене залишилося чимало друзів, з якими я регулярно спілкуюся. Скажімо, з Андрієм Тлумаком ми вже 5-6 років разом зустрічаємо кожен Новий рік — хоч у яких би клубах грали. Разом переживаємо про долю «Карпат», обговорюємо її, ділимося думками. Дуже прикро усвідомлювати, на якому місці нині перебуває команда… Оцінювати ж проблеми львів’ян не візьмусь, позаяк сама «Олександрія» в турнірній таблиці ще нижче — тут би зі своїми негараздами розібратися до кінця…
«Наприкінці першої частини чемпіонату «Олександрія» відверто видихалась»
— До слова, чи вважаєте 14-е місце «Олександрії» після першої частини змагань провалом, подібним до львівського?
— Не можу назвати такий результат нормальним, але й провалом його не охрещу. Гадаю, ми мали здобувати більше очок, зокрема — в матчах з «Іллічівцем» та «Чорноморцем». Утім, у другому колі матимемо непогану нагоду виправити ситуацію.
— «Карпати» — найближчий конкурент вашої команди в чемпіонаті. Якщо обійдете львів’ян у табелі про ранги, свого друга Тлумака «привітаєте»?
— (Усміхається. — А.В.) Обійдемо чи ні, а з ним усе одно спілкуватимемося й надалі часто!
— А взагалі, як склався для команди перехід від першої ліги на новий рівень?
— Їй було відверто складно. Перші матчі ми провели на максимальному рівні концентрації й на межі власних можливостей. Потому наприкінці поєдинків просто не вистачало сил, аби дотерпіти до фінального свистка. Однак посеред чемпіонату була пауза через матчі збірної. Ми знову поїхали на збори, й зрештою змогли поліпшити власний функціональний стан. А пізніше «Олександрія» остаточно звикла до ПЛ. Хоча й на фініші ігрового року з об’єктивних причин команда все-таки вже видихалась, і насамперед — психологічно, бо гравці насправді не відпочивали весь календарний рік.
— У 20 поєдинках ліги «Олександрія» пропустила 39 разів — майже по два м’ячі за гру, однак претензій до вашої гри з боку глядачів та фахівців майже немає. Чи є вони у вас щодо самого себе?
— А як їх може не бути, коли я стільки пропускав?! Але збагнімо, що програє та виграє весь колектив, а не один футболіст, тому, хоч як би це нескромно прозвучало, винуватиити лише себе в такій кількості пропущених м’ячів не буду.
— Найімовірніше, ваш партнер і колега за амплуа Володимир Овсієнко взимку залишить Олександрію, натомість прийде новий воротар?
— Конкуренція — це ж лише плюс для мене! До слова, й із Володимиром у нас була здорова конкуренція та хороші робочі стосунки. Вважаю його дуже сильним воротарем, просто наразі в нього щось не склалося саме в «Олександрії».
«У Новому році мрію… менше пропускати»
— Давно зробив для себе висновок, що воротарі — найосвіченіша каста вітчизняних футболістів. Однак жоден із ваших колег за амплуа не зумів пояснити цю метаморфозу. Можливо, це вдасться зробити вам?
— (Сміється. — А.В.) Мені приємно чути подібне! Ба, я навіть гордий за українських воротарів, однак… теж не можу пояснити це явище. Може, коли на нас летить м’яч, чи ми можемо закриватися руками?
— А хто в «Олександрії» спокійно може пояснити, що таке адронний колайдер чи згадати теорему Піфагора?
— О, треба подумати, хто в нас найбільший інтелектуал у команді… (Після довгої паузи. — А.В.) Згадав! Це точно Олексій Довгий — ще та «голова»!
— Тобто руйнівник чужих атак (вихованець київського «Динамо» діє на позиції опорного півзахисника, хоча розпочинав кар’єру як захисник) інколи «руйнує» й мізки партнерів?
— Ні-ні! Набридати він нікому не любить. Загалом, у всіх командах є чимало веселунів, а от мудреців — обмаль. Тут ми можемо пишатися Льохою!
— Іншим мудрагелем у складі вашої команди, уже на полі, є Давид Таргамадзе, який, найімовірніше, змінить невдовзі клуб. Кажуть, «Олександрія» з ним та без нього — різні команди…
— Він — лідер клубу, і з цим не посперечаєшся: у цьому сезоні він дуже допоміг «Олександрії» й забив чимало важливих м’ячів. Однак і Криштіану Роналду свого часу був лідером «МЮ», але ж і йому довелося змінити клуб. Та воно й не дивно, адже найкращим суджено кар’єрне сходження. Щодо людських рис Давида, то тут теж можу висловитися лише позитивно — цілком нормальний пацан без зіркової хвороби.
— Насамкінець поцікавлюсь, чи є футбольний кумир воротарського цеху в Юрія Паньківа?
— Хотілося б назвати Мальдіні (всміхається. — А.В.), але логічніше вибирати з-поміж голкіперів. У такому разі назву, мабуть, ван дер Саара. А також — Андрія Тлумака.
— Про що мрієте в новому році? Може, грати так довго, як і славетний голландець?
— Та ні. Краще — менше пропускати! J А якщо серйозно, то наступного року передусім хотілося б бачити здорових та усміхнених близьких мені людей. Цього побажаю й усім читачам «Українського футболу» та вболівальникам «Олександрії» зокрема.
Газета «Український футбол».
|
