Андрій Шевченко: Їхати варто тільки в імениті клуби - 23 Лютого 2012

Найуспішніший серед наших гравців, які виступали в чемпіонатах провідної п'ятірки, два з половиною роки тому повернувся в «Динамо» після дев'яти років у «Мілані» і «Челсі», де ставав володарем «Золотого м'яча», «Зірки», переможцем Ліги чемпіонів і кращим снайпером італійської Серії А. Згадати про його відбувся на рубежі століть переїзді до Італії і допомогти розібратися в тому, чому українські футболісти перестали прагнути за кордон, кореспондент "СЕ" попросив Андрія Шевченка в Ізраїлі, де він з київським клубом готується до заключної частини чемпіонату країни.

- Чи пам'ятаєте, коли вперше дізналися про інтерес з боку «Мілана»?

- Було це у вересні 1998-го: перша розмова з представниками італійського клубу відбувся після київського матчу Росія - Україні, на який приїхав генеральний директор «Мілана» Арієдо Брайда і працює тепер в «Динамо» менеджер «россо-нері» по Східній Європі Резо Чохонелідзе. Після гри ми зустрілися з дозволу динамівського керівництва, поговорили. Деталей через стільки років я вже не пам'ятаю, але лише після цієї бесіди я почав ставитися до інтересу "Мілана" серйозно. До цього все було виключно на рівні чуток.

- Відчували в собі в той момент готовність грати в одному з найсильніших європейських чемпіонатів?

- Готовність була, але існувала чітка домовленість повернутися до розмови взимку. А коли стало ясно, що «Динамо» вийшло у весняну стадію Ліги чемпіонів, клубами було укладено попередню угоду: догравши сезон в Києві, влітку переходжу в «Мілан».

- Знаючи про майбутній переїзд на Апенніни, стали більше цікавитися італійською культурою, вивчати мову?

- В принципі, я й до цього часто бував в Італії - з дитячими та молодіжними командами «Динамо» приїжджав на турніри, жив в італійських сім'ях. Ми проводили в цій країні багато часу, тому базових знань бракувало. Мені залишалося їх лише закріпити.

- Виходить, з мовним бар'єром ви не зіткнулися?

- Ще й як зіткнувся. Словникового запасу вистачало від сили для хвилинної бесіди, але мені-то треба було спілкуватися багато і постійно. Дуже допомогли хлопці з «Мілана» - Костакурта, Альбертіні, Мальдіні. У команді був чудовий колектив, партнери практично не залишали мене вдома на самоті. Ми разом вечеряли, вони заїжджали за мною, щоб відвезти на тренування. Тим не менш, було потрібно не менше півроку, щоб мовний бар'єр перестав бути перешкодою.

- Наймали викладача італійської мови?

- Спеціальний людина приїжджав три-чотири рази на тиждень. Займалися не інтенсивно, максимум по годині в день, щоб не завантажувати пам'ять, а допомагати їй зберігати найбільш важливі слова і вирази на підсвідомому рівні. Цей метод виявився досить ефективним.

- З якими ще труднощами довелося зіткнутися на перших порах?

- Перш за все, з різницею культур. Це зараз наші люди вільно подорожують по світу, а тоді, хоч і минуло близько десяти років з моменту розпаду Союзу, менталітет у нас залишався колишнім, радянським. Але мені було простіше звикати до нової обстановки, адже я до цього багато разів бував за кордоном і здивувати мене чимось вже було важко.

- Ваш перехід до «Мілана» супроводжувався феноменальним ажіотажем в італійській пресі, яка придумала про Шевченка чимало легенд. Скажімо, про те, як, будучи юним футболістом, ви так впечатлились величчю «Сан-Сіро», що навіть закопали в газоні монетку - щоб коли-небудь сюди повернутися.

- Монетки не було. Але на міланський стадіон мене і партнерів по дитячій команді «Динамо» дійсно приводили під час екскурсії.

- Скільки вам тоді було років?

- Здається, п'ятнадцять. Стадіон дійсно справив грандіозне враження, але справа навіть не в цьому. Я на якомусь містичному рівні відчув, що з часом часто стану виходити на його газон. Ось чому коли «Мілан» зацікавився мною, я так загорівся ідеєю перейти в італійський клуб.

- Як швидко відбувалася адаптація в новій країні?

- У колективі я став своїм досить швидко, що логічно при постійних тренуваннях, переїздах і дружньому спілкуванні з італійськими футболістами. Але щоб по-справжньому дізнатися тутешній менталітет і культуру, треба прожити на Апеннінах не один рік.

- Чи був момент, коли ви відчули себе італійцем?

- Це сталося, напевно, через три-чотири роки після переходу в «Мілан». Та й то я освоївся занадто швидко. Якщо мені скажуть, що за півроку чи навіть за рік відчули себе своїм в цій країні, ні за що не повірю.

- А коли почали думати по-італійськи?

- Точно вам не скажу, але я відразу вирішив для себе: якщо не навчуся думати на цій мові і стану переводити в голові фрази з російської на італійську і назад, вільно спілкуватися не стану ніколи. Лише безглуздо втрачу час на навчання.

- В школі ви вивчали англійську?

- Так. Але якщо ви запитаєте, пов'язував я знання іноземної мови зі своєю майбутньою професією, то відповім: на жаль, немає. Англійським не захоплювався, і тепер про це дуже шкодую. Будь шанс повернути час назад, ставився б в школі до цього предмету з набагато більшою увагою.

- Чи отримували двійки?

- Ні, трійки, а іноді навіть четвірки. Викладала англійську вчителька Людмила Адамівна дуже добре до мене ставилася, знала, що я граю у футбол і не дуже лаяла за пропуски занять. (Посміхається). Тепер вона, здається, пішла з нашої школи, але, якщо не помиляюся, до цього дня підтримує стосунки з моєю мамою.

- Як вважаєте, чому наші футболісти перестали прагнути в закордонні клуби?

- Напевно, тому, що змінився рівень життя. В Україну стали платити футболістам хороші гроші, і вже немає сенсу їхати в посередній іноземний чемпіонат на заробітки - там зарплата може виявитися скромнішими, ніж у вітчизняних провідних клубах. Словом, якщо і переїжджати нашим футболістам на Захід, припустимо, з «Динамо» або «Шахтаря», то лише маючи пропозиції від іменитих команд. Проте гравців, що мають на пострадянському просторі такі пропозиції, на жаль, одиниці ...