 Ігор Бажан — один із найталановитіших голкіперів початку нульових, який не зміг реалізувати сповна отриманий дар. Свого часу починав професіональні виступи в «Зірці», засвітився у вищому дивізіоні та отримував низки запрошень.
Щоправда, затримуватися будь-де більше трьох років йому не вдавалось. У кожному клубі Ігоря «очікували» травми та зміна тренера, котрий його запрошував, а коли приходив наступний, то його просто «викидали за борт». Після оголошення про завершення професійних виступів через постійні проблеми зі спиною, «УФ» вирішив зв’язатись із Бажаном та згадати основні віхи життя колись перспективного голкіпера країни.
— Ігоре, якщо вже вирішили завершити професійні виступи, то розпочнемо зі старту вашої кар’єри. Пригадаєте, як у Кіровограді розпочинали футбольне життя?
— Починалося все звично, як у всіх футболістів: пішов до спортивної школи «Зірки». Тоді, здається, ще не було доточки «НІБАС». Займався тоді в Даренка — мого першого тренера. Поступово потрапив до дубля, згодом до основної команди. Через певні обставини вдалось у ранньому віці дебютувати у вищій лізі. Ключові воротарі Глущенко та Білошапка травмувалися. Щоправда, тоді наша команда перебувала на вильоті. Відтак мені довірили зіграти заключних п’ять ігор того сезону.
— Не відчували мандражу, коли в свої 18 уперше вийшли в найсильнішому чемпіонаті країни в поєдинку з ЦСКА?
— Одверто кажучи, складно пригадати, що відбувалось у моїй душі більше десяти років тому. Як на мене, в тому віці ще немає страху, просто виходиш і граєш на емоціях. Ще не знаєш, що таке помилки, що таке безталання. Граєш собі, та й граєш. Лише із часом починаєш усвідомлювати ціну помилки, відтак з’являється хвилювання за результат.
— Перехід до «Таврії» сприймали як крок уперед? Чи просто хотіли повернутись у вищу лігу, тому що «Зірка» за результатами тієї першості все ж опустилась у першу лігу?
— Я тоді в першій лізі ще відіграв сезон. Спочатку півроку — в «Зірці», а взимку мені Олександр Іщенко запропонував контракт із «Таврією», тож я одразу погодився, а на другу частину мене все ж залишили з кіровоградцями до завершення змагань у нижчому дивізіоні. Улітку вже перебрався на Кримський півострів. Зрозуміло, що повернення до еліти розцінював як крок уперед. Тим паче, коли тебе запрошує «Таврія» — перший чемпіон України. Сімферопольський ФК завжди на хорошому рахунку в національних першостях.
— Чи погодитеся, що матч у другому колі за сімферопольців проти «Динамо» (0:0) мав визначальний характер у подальшій кар’єрі?
— Думаю, що так. Досі пам’ятаю той матч: розписали мирову з киянами на виїзді. Тоді футбольна спільнота дізналася, хто такий Бажан. І мені легше потім було. На той час з’явилася небувала впевненість у силах. Відтак погоджуся, матч із «Динамо» — переломний момент у кар’єрі.
— Після тієї гри про вас почали багато говорити, ви навіть заслужили виклик від Леоніда Буряка до лав національної збірної на московський турнір LG Cup. Було прикро, що не вдалося дебютувати, як раніше в молодіжці?
— Унесу поправку: я все ж залишився в молодіжній збірній. Сам не знаю, як так сталося, що всюди з’явилася така інформація. Мені телефонували, питали, чи я поїхав до головної команди країни. Але нікому відповісти, як оце вам, позитивно не міг. Я так і не піднявся вище молодіжки.
— Також побутували чутки, що серйозні наміри перетягнути вас до себе мав російський «Сатурн». Не вийшло продемонструвати найкращі якості в Раменському?
— Ось таке було справді. У «Сатурні» проходив огляд, а потім і збори в Нідерландах із раменцями. Зіграв у низці спарингів, у яких таки зумів показати свої якості. Тренерський штаб хотів мене залишити. Однак керівництво клубів не зійшлось у сумі відступних. Тому повернувся у Сімферополь.
— Чому згодом зупинилися саме на «Арсеналі»?
— Цього разу пропозиція «канонірів» повністю задовольнила функціонерів таврійців. Отож перейшов до київського ФК, де працював із В’ячеславом Грозним. Чи мене хтось питав? Прийшов запит у клуб, ніхто нічого не мав проти, тому також вирішив переїхати до столиці.
— Отой період був ажіотажним, невже більше ніхто не хотів бачити вас у себе?
— На той момент «Арсенал» був перший. Була конкретна зацікавленість у головного наставника та тренера воротарів Сергія Краковського. Це дорогого варте. Якщо люди хочуть бачити тебе, потрібно їхати.
— Не жалкували після завершення першого сезону, коли не вдалося вийти бодай раз на поле, що перейшли до «канонірів»?
— Однозначно, не шкодував. Команда в нас тоді була гідного рівня. У рамці стояли Кернозенко та Гребенюк. Самі розумієте, на той час це були голкіпери ще з яким ім’ям. На їхньому прикладі вчився, набував досвіду. Упевнений, що той сезон не пройшов для мене марно. До того ж, лише чого варта робота з Краковським, яка, безперечно, давала свої плоди.
— Наступні два сезони ви отримували більше ігрового часу, проте все таки знову змінили команду. Цього разу дорога завела до Кривого Рогу в «Кривбас» Хотілося, вочевидь, постійно відчувати себе основним голкіпером?
— Далі В’ячеслав Вікторович давав мені можливості пограти: випускав у Кубку України, рідше — у чемпіонаті. Молоді він зажди давав шанси проявити себе. Спочатку менше, потім більше. Усьому свій час. Там інша ситуація була із цим переходом. За три з половиною роки в Києві змінилося чимало тренерів, а в кожного своє бачення. Олександр Заваров не бачив мене в команді, тому я вирішив шукати нове місце роботи. Зателефонував якраз Косевич, запропонував перебратися до Кривого Рогу, де, в підсумку, рік захищав честь тамтешнього клубу. Перший сезон головним тренером був Таран, наступний — Косевич.
— Далі надійшло запрошення від того ж Косевича до «Зорі». Судячи з того, що перейшли впродовж сезону, пристали на пропозицію, не вагаючись?
— Олександр Олександрович зателефонував, сказав: «Приїжджай!». Із ним склалися хороші стосунки: він мені довіряв, я його не підводив. Зрозуміло, що в такій ситуації довго не розмірковував.
— І знову вчергове не зупинилися надовго. Що цього разу завадило грати в Луганську й надалі?
— Зрозумійте, я йшов за тренером у Луганськ. Причому не вперше. Незабаром він попрощався із «Зорею», а прийшов інший коуч, який, знову ж таки, не бачив мене у складі. На той час мав запрошення від «Металіста», тому навіть не було іншого вибору.
— Водночас, чи усвідомлювали, що зразу забронювати за собою місце у старті буде непросто? Причому не змогли би зіграти за «Металіст» до літа, адже розпочинали сезон ще в якості гравця «Кривбасу», а харків’яни стали вже третім ФК за футбольний рік.
— Зазначу, що тоді просто не знав, що не матиму змогу вийти в офіційних матчах раніше початку наступного сезону. Це вже стало зрозуміло після того, як підписав контракт. Уже виходу просто іншого не було, поставили перед фактом. Чи не шкодував? А чого мені шкодувати? Я що, Буффон, аби переходити в інший клуб і вимагати випускати мене зразу в основі? То така справа. Звісно, їхав у Харків, сподіваючись, що незабаром зможу виходити в рамці з перших хвилин. Думаю, кожен переходить із схожими думками. Гарантії мені ж ніхто не давав. Лише легіонерам можуть гарантувати місце у старті, адже в них це прописано в контрактах. Українцям навряд чи щось схоже хтось пропонує.
— Більше двох років задовольнялися місцем за спиною Горяїнова, хоча все ж мали десяток зустрічей за слобожан.
— Та нормально все було. Саша був основним. Тому підміняв його лише тоді, коли він травмувався, чи на матчі Кубка ще випускали. Це звичайна практика у футболі. Потім просто завершувався контракт літом. Варіантів продовження не було, ніхто нічого не пропонував.
— Матч проти «Таврії» остаточно відбив бажання захищати жовто-сині кольори?
— Та ні, чому? Буденна ситуація в кар’єрі. Негативні матчі — невід’ємні, на жаль, моменти в житті. Сьогодні ти внизу, завтра — на підйомі, тому нічого дивуватись.
— Гадаю, всі пам’ятають слова Мирона Маркевича про «порожні ворота». Ви ще продовжуєте тримати образу на нього?
— Та ні, звичайно. Мирон Богданович — емоційна людина, котра хоче постійно досягати максимальних результатів. І не важливо, який це поєдинок. Кому ж приємно втрачати очки вдома в грі з «Таврією». Жодних образ на Маркевича не тримаю, лише повага.
— Уже тоді починали пошуки нової команди?
— Зрозуміло, що так, потроху почав займатися пошуками, допомагав мій агент. Не хотів усе вирішувати в останній момент. Інші пропозиції? Говорити про це, вважаю, вже немає сенсу. Запрошення з-за кордону зразу відпадали, не хотів кудись їхати. До того ж, нас там не чекають.
— Натомість перейшли до «Іллічівця» Близнюка лише під завісу трансферного вікна. Хто вагався до останнього: ви чи клуб?
— Справа в тому, що пізно приїхав на збори до «Іллічівця». Тому поки подивилися на мене під час тренувань і спарингів, уже був кінець трансферного періоду. Те, що контракт підписали та внесли мене в заявку перед сезоном — лише чиста формальність.
— Відчували, що приазовський клуб може стати останнім у вашій кар’єрі?
— Ні, звичайно. Я ж не Ванга, передбачувати майбутнє не можу. Зрозуміло, що я не йшов туди на рік, не хотілося знову щось змінювати. Так і вийшло: пробув у Маріуполі понад три з половиною роки. Якщо би не травма спини, котра постійно заважала, то навряд чи скоро би подумував про завершення. Напевне, й далі би грав за приазовців.
— Хто з-поміж усіх тренерів, яких за час перебування в команді було четверо (Близнюк, Леонов, Яремченко та Павлов), довіряв вам найбільше?
— Не можу на таке запитання відповісти. Не хочу когось зараз образити. Із усіма тренерами нормально працювалось. Я завжди робив свою роботу, а оцінювали її по-різному. Я не вправі когось поціновувати чи засуджувати, це робота журналістів та фахівців.
— Не виникало бажання знову спробувати знайти щастя в іншому ФК?
— Ніколи не задумувався над цим. Останній рік працював із Миколою Петровичем Павловим, усе проходило в доволі комфортних умовах. Утім, грати багато не доводилось. Рустам Худжамов — гравець національної збірної, зрозуміло, що йому більше довіряли. Тому виконував роль його підтримки та заміни. У тренувальному процесі кожен виконує свою роль. Тому відчував свою вагу в «Іллічівці».
— Періодичні травми й стали головною причиною раннього, як для голкіпера, завершення виступів серед професіоналів?
— Однозначно: тільки травми й нічого іншого. Через ушкодження спини лікарі не рекомендували продовжувати грати в футбол. Тенденція йшла на погіршення, навіть порівняно з минулим роком. А постійно лікуватись і виходити на поле на уколах я не хотів.
— Підсумовуючи тему тренерів, чи можете сказати, що їхні часті зміни негативно вплинули на вашу кар’єру?
— Ще одне складне запитання для мене. Найкраще, певне, навіть не намагатися відповісти вам, як би воно було по-іншому.
— Невже навіть не намагались уявити собі, як би все могло статись?
— Ніколи. Можу впевнено сказати, що ні про що не шкодую. Якщо щось відбулось у мене в кар’єрі, значить так і мало статися.
— Не відкидаєте того, що із часом, може, знову одягнете однострій, взуєте бутси, раніше повішені на цвях? Вік, як для воротаря, оптимальний, можливо, потягнули би аматорський рівень?
— Навряд. Що на рівні прем’єр-ліги, що в аматорському футболі — все одно мусиш виходити на поле та робити свою роботу. А ходити по полю пішки, хоч я голкіпером усе життя був, у мене не вийде. Та й ризикувати здоров’ям заради продовження виступів бодай на аматорському рівні мені не хочеться. Якщо стан погіршиться, то за наслідки ніхто, окрім мене, не відповідатиме. Інколи й медицина нічого не може вдіяти. Доводити все до фатального не бачу сенсу.
— Клуб не пропонував вам посаду в ролі тренера воротарів чи щось на кшталт цього?
— Ні, у маріупольському ФК є свої тренери, працівники. Куди мене прилаштують? Так нічого не робиться. Не буде ж у команді п’ять тренерів воротарів. У них є свій колектив, який працює багато років. Не думаю, що щось зміниться.
— Чи заробили грошей на старість? Чи, можливо, все ж повернетеся до футболу в якості функціонера?
— На мою думку, ще не вичерпав себе у футболі. Думав, поїду на тренерські курси, проте цього року, скоріше за все, вже не вийде. Бо групи набрані, а завершити кар’єру вирішив після того, як вони набирались. Відтак наступного року обов’язково спробую поїхати навчатися на тренерські курси. Маю намір спробувати свої сили у футболі в іншому ранзі.
— Зараз і надалі чим плануєте займатись? Чи ще хочете відпочити?
— Поки що — відпочинок, але жити потрібно далі, заробляти. Самі розумієте, що сидіти на місці — корені проростуть. У будь-якому випадку, потрібно чимось займатися. Поки це питання в процесі чи навіть у розробці. У чому вийде проявити себе — ще не маю чіткого уявлення.
— Багато говорили, переважно зачіпали не найприємніші моменти в житті. Можете пригадати найпам’ятніші?
— Найяскравіший спогад? Як відібрав чемпіонство в «Динамо — ця гра «Таврії» з «Динамо» осібно закарбувалася в моїй кар’єрі. Це щодо матчу, котрий приємно згадати час од часу. Якщо взагалі, то на кожному етапі траплялись якісь приємні моменти. Я попрацював свого часу з багатьма хорошими та відомими фахівцями, котрі залишили свій слід у футболі. Кожен хотів навчити чогось свого, щоби дати поштовх у моїй кар’єрі. Виокремити когось одного складно та, ймовірно, неправильно. Кожен був особистістю та мав свої плюси та мінуси.
— Зараз, коли виступи позаду, можете дати оцінку своїй кар’єрі?
— Якщо за п’ятибальною шкалою, то можна «витягнути» мені чотири бали.
— Отож, якби була спроба все почати з нуля, то пройшли би точно такий же шлях?
— Безсумнівно. Уже неодноразово говорив, що ні про що не шкодую. Що зроблено, то в минулому, а потрібно завжди дивитись уперед. Жаліти за чимось? Сенсу вже немає. А як воно далі буде — життя покаже.
"Український футбол"
|
